Новости туризма 2.0

  Наступні двадцять кілометрів дороги повергли б у жах будь-якого європейця. Асфальтове покриття було схоже на швейцарський сир. Акуратно петляючи між вибоїнами, машина повзла вперед. А коли давали змогу обставини, навіть з’їжджала на узбіччя. Обабіч розташувались поселення автентичних масаїв.
Глиняні мазанки одним або двома кільцями оточували центральний майданчик. А по зовнішньому периметру був накиданий паркан із сухих колючок. Картина наводила на думку про поселення давніх трипільців. А трохи згодом я виявив під пальмами майже класичні полтавські мазанки з високими очеретяними дахами. Повне дежавю!
 
Ночували ми в «Sarova Mara Game Camp». Приємнішого кемпінгу я у своєму мандрівному житті, мабуть, не бачив. Його легка дерев’яна будівля мала величезний хол, звідки можна було пройти у чималий намет. Посеред останнього стояло ліжко під балдахіном із москітної сітки. Тут же, в наметі, були всі необхідні меблі: столи, крісла, тумбочки, а також скрині й інше начиння. Задня стінка намету — кам’яна, за якою гість потрапляє у простору вбиральню та душову.

Увечері в ресторані я почув уже п’ятий варіант пісні «Наkuna manatа». Це словосполучення в Кенії дуже популярне й перекладається із суахілі досить вільно: «все добре», «немає проблем», «не сумуй» або інше в тому ж дусі. «Наkuna manatа» в цій пісні прозвучало разів двадцять. Звісно, виконується вона «національною» англійською мовою. Друге словосполучення, яке засвоює тут мандрівник, — це «поле-поле». На будь-яке ваше побажання зробити щось негайно, почуєте: «Роlе-роlе». Мовляв, не поспішай, розслабся і все потроху владнається. Коли-небудь, саме собою… І нарешті, «джамбо», по-нашому — «привіт». Ви стільки разів за день відповідатимете на вітання численної прислуги кемпінгу, що надвечір язик заплететься і замість «jambо» ви часом казатимете «banjo».

Дивлячись на розмаїття пустищ «Масаї-Мара», я не раз стримував вигуки подиву — такі знайомі мені були ці пейзажі. Порослі рідкими соснами трав’янисті гривки нагадували пагорби Чернігівщини, а неозорі трохи горбисті луки — низів’я Десни. Далі машина виривається на пласку, мов стіл, болотисту рівнину. Тонкі різнобарвні мохи вкриті шаром води — такий пейзаж тягнеться за обрій. Саме так виглядають пустища на Кольському півострові, в Росії. І лише зграйка антилоп Томпсона, що бреде по багні, нагадує мені, що я в Африці. А вже за сорок хвилин машина знову мчить рівниною, по якій блукає невимовне розмаїття тварин. Бачені картинки нагадують біблійні сюжети, де одночасно присутні леви й сарни, а над ними ширяють райські птахи. Втім, так воно і є. І може, саме у Східній Африці знаходився оспіваний Едем.

Заповіднику вже понад півстоліття, тож тварини ставляться до автотранспорту з пасажирами напрочуд байдуже. На здобич джип не похожий — надто вже він большой, ще й залізний, а загрози начебто не становить. Леви ліниво займаються коханням за десять метрів від транспорту. Зебру, щоб вона забралася з дороги, треба ледь не підштовхнути бампером. Гієна продовжує спати за метр від дороги, незважаючи на клацання фотокамер, а потім відбігає метрів на десять і влаштовує нове лежбище.

Коли міні-бас в’їжджає у стадо слонів, тебе переповнює первісний захват! Навколо на відстані двох-трьох кроків ходять справжні африканські слони, щипають травичку, махають вухами… Один велетень спробував вирвати із землі большой жмут злаків, та стебла вислизнули з хобота. Тоді він пригорнув траву хоботом до передньої ноги й одночасно потягнув угору. Я бачив грудки глинозему, що обсипалися з коріння… Так близько дикого життя не побачиш ніде у світі! Маленькі слоненята, порослі шерстю, як їхні далекі родичі мамонти, тримаються біля мам. Варто слонисі відступити на крок-другий, як злякане дитинча кидається чимдуж у її рятівну тінь.

Єдина полохлива тварина в «Масаї-Мара» — це антилопа гну. Втім, вона більше нагадує невеликого буйвола. Гну завжди пасуться змішаною чередою із зебрами й при наближенні машини зриваються з місця й скачуть галопом геть. Водночас антилопи гну — найчисленніші тварини в заповіднику, їх тут 1,3 мільйона.
Але найдужче мене вразили… журавлі. Причому не вінценосні красені, а звичайні сірі, які з наших полів на зиму летять до Африки. Якщо в Україні щастить підкрастися до них менше ніж на сто метрів, це вважається неймовірною удачею, а тут вони блукають біля борта джипу, мов кури на подвір’ї!

В одному місці ми натрапили на гепардів, які щойно пообідали. Залишки трапези з виваленими тельбухами вже стали здобиччю мух. Обважнілі «кицьки» навіть особливо не реагували на нас. При уважному розгляді виявилося, що один гепард поранений і помітно кульгає. Водій відразу почав кудись телефонувати. Потім він пояснив, що пораненого на полюванні гепарда підберуть «фунди» — єгері, відвезуть у лікарню, вилікують і знову випустять там, де підібрали.

Знайшлося кілька пояснень того, що ми постійно натикалися на зграйки тварин. По-перше, дикі мешканці савани воліють ходити ґрунтовими дорогами, а не цілиною. По-друге, рація водія целый час видавала магічні слова на суахілі: «симба» — «лев», «тембо таярі» — «слони чекають», «тесама порі фару» — «дивися на чорного носорога в заростях». Якщо ж ми натикалися на щось цікаве, то водій відразу скликав по рації колег. Не минало й п’яти хвилин, як до нас уже мчало п’ять міні-басів зі спраглими до вражень туристами. А по-третє, нам казково таланило. Чорношкірий водій під вечір зізнався, що нам пощастило за день зустріти тварин більше, ніж іншим — за тиждень.

Після радощів і складнощів кочового життя дуже доречним було вирушити на відпочинок до Індійського океану, в Момбасу. Пляжний релакс має свої приємні моменти. Відпочиваючи в затінку пальм, я із цікавістю спостерігав, як африканці жваво підіймалися на верхівку, щоб зрізати кілька горіхів. За бажання горіх відразу ж обробляли й вручали вам. Поруч — океан, змальовувати який — те саме, що «танцювати архітектуру». Його треба бачити, відчувати кожною клітинкою тіла… Саме тут я пізнав філософську сущность вислову «акуна матата». Жодних проблем, світ існує тільки тут і зараз. І складається він із безмежного бірюзового неба, лагідного океану та м’якесенького білого піску. І можливо, у пляжному продавці з дивним ім’ям Дайкірі, що намагається усучити вам за безцінь чарівну гігантську мушлю. Про морози в Києві у такий момент думати було якось дивно…

ЗУБИ І БАЦИЛИ
Виходити із транспорту в національних парках Кенії категорично заборонено, та мандрівники все одно вимагають зупинки в пошуках кущиків. А в кущиках полюбляють відпочивати леви. Під захистом автомобіля ви для них - табу, але варто ступити на африканську землю, як перейдете у статус цілком законної здобичі. Тож водії, якщо й роблять короткі зупинки, то на абсолютно відкритій місцевості, яку пред відчиненням дверей вони уважно вивчають.

Інша небезпека, якою лякають приїжджих туристів - це малярія, жовта лихоманка та інші інфекційні «принади». Виявляється, все не так жутко. Досвідчені мандрівники радять пити «Ларіам» по таблетці на тиждень і щодо малярії не турбуватися. На жовту лихоманку взагалі не зважайте, бо здебільшого спостерігатимете життя країни у вікно автобуса. Якщо мити фрукти, пити тільки пляшкову воду та протирати руки спиртом, то шанси занедужати тяжітимуть до нуля. А на узбережжі океану про такі напасті й зовсім не чули.

Курортний бік
Дістатися курорту Момбаса, другого за значенням міста в країні, можна «Кенійськими авіалініями» лише за еквівалент 840 гривень. Розташоване воно на острові, сполученому з континентом кількома греблями. Місто старше за Київ на п’ятсот років. За бажання можете відвідати португальську фортецю Джезус, де зараз музей, а також англійський військовий форт в арабському стилі, в якому нині чудовий морський ресторан.
Навколо Момбаси розкинулася безліч готелів на будь-який гаманець, і все ж справжньою перлиною узбережжя є «Diani Reef Beach Resort & Sра». Після відносно аскетичного життя в савані саме тут можна забути про всі проблеми сучасності.